Масивний камʼяний фасад із дзвіницею-стіною і виглядом старого монастиря, а всередині — одна-єдина дуже висока нава, перекрита хрестовими склепіннями. Це те, що лишилося від великого домініканського монастиря, заснованого тут 1518 року. А справжній його скарб — барокові: позолочені вівтарі.
Пізня готика і Ренесанс водночас
Її почали зводити близько 1526 року за кресленнями Хуана де Сереседо Старшого, і вона поєднує пізню готику з ренесансом — у той момент, коли обидві мови співіснували в іспанській архітектурі без помітного конфлікту.
У результаті маємо одну дуже високу наву з хрестовими склепіннями, прохолодним півмороком і тим запахом воску й ладану, що ніколи не змінюється. Це тип монастирської церкви жебручого ордену: простора, світла і задумана для проповіді.
Домініканців називають «псами Господніми» через гру слів у латині: Domini canes. Звідси їхній класичний образ — чорно-білий пес зі смолоскипом у пащі: кольори їхнього габіту і полумʼя проповіді. Самі вони охоче прийняли цей жарт.
Монастир, до якого вона належала, сильно постраждав у жовтні 1934 року, під час революції в Астурії, і його довелося відбудувати як колегію самих домініканців. Церква стала парафіяльною 1969 року.
Вівтарі і Розарій
Не пропусти позолочені вівтарі, особливо вівтар Розарію, вирізьблений між 1730 і 1733 роками, і головний вівтар, роботу Хосе Бернардо де ла Меани між 1758 і 1762 роками: вибух колон і святих, що ніби палає в глибині храму.
Це астурійська скульптура XVIII століття в чистому вигляді, і вона дає уявлення про те, що створював регіон, коли мав гроші й замовлення. Різьблення і позолота — першого рівня.
Вівтар Розарію тут не випадково: ця побожність поширювалася передусім із домініканських монастирів, і з XVI століття майже кожен дім ордену мав свою каплицю, присвячену Богоматері Розарію, зі своїм братством і святом 7 жовтня.
У цій церкві, крім того, живе братство Назарянина, найдавніше братство міста, яке кожного Страсного тижня виносить свої скульптурні групи на ці схили, під гуркіт барабанів між стінами, і сотні мешканців ідуть за процесією.
Не пропустіть
Домініканський монастир 1518 року
Церкву почали близько 1526 року за кресленнями Хуана де Сереседо Старшого.
Пізня готика і Ренесанс
Одна дуже висока нава з хрестовими склепіннями, у момент, коли обидві мови співіснували.
Головний вівтар 1758-1762 років
Робота Хосе Бернардо де ла Меани: астурійська скульптура XVIII століття в чистому вигляді.
«Пси Господні»
Domini canes — латинська гра слів, яку самі домініканці охоче прийняли.
Як це вписується у твою поїздку до Овʼєдо
Вона в старому місті, у верхній частині, за кілька хвилин від університету і від площі Ріего.
Огляд триває хвилин двадцять. Перевір розклад: це чинна парафія, і він залежить від богослужінь.
Нижче схилом розкинулися сади Кампільїн, зелений балкон, де овʼєдці дихають свіжим повітрям, а звідти можна йти далі до Фонкалади і Сан-Хуліан-де-лос-Прадос.
Часті запитання
Чому домініканців називають «псами Господніми»?
Це гра слів із латиною: Domini canes, пси Господні. Звідси їхній класичний образ — чорно-білий пес зі смолоскипом у пащі, кольори їхньої ряси й полумʼя проповіді. Вони самі охоче прийняли цей жарт.
А чому в їхніх церквах завжди є вівтар Розарію?
Бо шанування вервиці поширювалося насамперед із домініканських монастирів, і з XVI століття майже кожна обитель ордену мала свою каплицю, присвячену Богоматері Розарію, зі своїм братством і своїм святом сьомого жовтня. У домініканській церкві цей вівтар — не просто ще одна прикраса: це підпис дому.
Яке братство живе в цій церкві?
Братство Назарянина, найстаріше в місті. Кожного Страсного тижня воно виносить свої пасос, скульптурні групи, цими схилами під барабани, що гуркочуть між стінами, і сотні сусідів ідуть за процесією при світлі свічок. А нижче схилом розкинулися сади Кампільїн, зелений балкон, де жителі Овʼєдо гріються на сонці.
